Україна

За що знищили Володимира Івасюка? (продовження2)

«Червона рута» піднесла на вершину слави

В інституті Володю одразу обрали старостою групи, невдовзі запросили до оркестру народних інструментів “Трембіта”, а також в камерний оркестр. Тобто хлопець продовжив своє звичне активне громадське й музичне життя. Володя дуже любив гори і часто подорожував. Студентська поїздка на Кавказ 1969 року запам’яталася тим, хто тоді з ним був, що там він вперше зіграв на гітарі майбутню мелодію “Червоної рути”. Італієць Тоні Джованні зробив тоді дуже гарне фото українського студента, не знаючи, що скоро його знатиме світ.

Адже наступного, 1970 року прозвучить його неперевершений шедевр – “Червона рута”, згодом і “Водограй”. У своїх спогадах його батько пише, що син над текстом “Червоної рути” працював довго. Восени 1970 року ця пісня вперше прозвучала на одній з площ у Чернівцях під час зйомок програми “Камертон доброго настрою”. Її перша виконавиця – Олена Кузнецова, яка викладала у музичній школі.

Пісня-71

Наступного року в Яремчі відзняли перший український музичний фільм під такою ж назвою, в якій знімалися Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук – учасники ансамблю “Смерічка”. У фільмі прозвучало й чимало пісень Івасюка. Того ж року “Червона рута” стала переможницею першого всесоюзного фестивалю “Пісня-71”, і на заключному концерті в “Останкіно” її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом відомого тоді диригента Юрія Селантьєва. Артисти – у гарних гуцульських костюмах, Володя – у святковому. Цей виступ і тепер проймає душу до сліз. Володимир Івасюк миттєво піднявся на вершину, цього разу – вершину слави.

– Коли я у ті роки відпочивав у Сочі, то невдовзі там довідалися, що знайомий з Івасюком, – пригадував у розмові Микола Новицький. – Мене стали розпитувати про нього і просити текст пісні “Червона рута”. Кажу, що перекладу на російську немає. “Та ми її і українською будемо співати”, – чув у відповідь. Й справді, “Червону руту” співали усі. У чому феномен цієї пісні, навіть важко збагнути, адже у Володі, та й інших авторів були не гірші пісні, проте такої популярності не мали.

1972 року Володя знову знявся у програмі, цього разу вже в Олександра Маслякова “Алло, ми шукаємо таланти!” з піснею “Водограй”, яка теж перемогла у цьому телевізійному конкурсі, а також на фестивалі “Пісня-72”! Олександр Масляков тоді дуже влучно підмітив, що Чернівці є столицею української пісні.

Не можна не згадати, що Ірина Вільде (автор прекрасного роману “Сестри Річинські”) була знайома із сім’єю Івасюків, адже батько Володі теж писав книги. І коли 1971 року на відзначенні 100-річчя Василя Стефаника у Русові Михайло Григорович представив письменниці Володю, то почув: “Пане Михайле, ваш найкращий твір – це ваш син”.

Володя був інтелігент у найвищому розумінні цього слова

Тоді уже всім стало зрозуміло, що Володі потрібна базова композиторська освіта, тому 1972 року він перевівся на четвертий курс до Львівського медичного інституту і водночас поступив на підготовче відділення композиторського факультету. Отож, його творче життя продовжилося вже у Львові, хоча серцем він назавжди прикипів до Буковини й Чернівців…

З Ростиславом Братунем і батьком

Того ж року вперше прозвучала теж досить відома пісня “Балада про дві скрипки” у виконанні Софії Ротару. Тут, у Львові, Володимир познайомився з поетом Ростиславом Братунем. Цей творчий дует був дуже плідним, бо саме велика кількість філософської поезії Ростислава Братуня покладена на музику Володимиром Івасюком. У них склалися й гарні стосунки. “Володя належав до людей, які не вміють прокладати дорогу ліктями: знаючи собі ціну, він – скромний аж до дрібниць. Але це було десь глибоко заховане почуття своєї повновартості, своїх можливостей…” – так згадує про талановитого композитора талановитий поет. І справді, Володин талант поціновували й шанували не лише в Україні, а й такі визначні московські митці, як поет Андрій Дементьєв та Андрій Вознесенський, популярний композитор Олексій Екімян, відомий диригент Юрій Селантьєв.

Здавалося б, слава у такому ранньому віці могла спотворити сприйняття дійсності, породити амбітність, проте ніхто не помітив у ньому “зоряної хвороби”. Так, усі відзначають, що у Володі був непростий характер, тобто він був впертий і наполегливий. Переконати його в тому, чого він не сприймав, чи змусити робити те, до чого не лежала його душа, було майже неможливо. “Володя був інтелігент у найвищому розумінні цього слова. Ерудиція, тактовність, доброзичливість у ставленні до співрозмовників, стриманість і аргументованість у дискусіях – таким знав його не тільки я”, – скаже після його смерті поет Іван Кудлик.

(Далі буде)

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *