Україна

За що знищили Володимира Івасюка? (продовження1)

Школярем організував ансамбль “Буковинка”

Батьки Володимира Івасюка

Сім’ю Івасюків знаю з 1958 року, коли після служби в армії прибув у Кіцмань на роботу в музичну школу, – згадував Микола Новицький ті далекі роки. – Годин тут мав небагато, тому запропонували вести вчительський хор, у якому співали Михайло Григорович та Софія Іванівна – Володині батьки. Я завдячую долі, що звела мене з цією сім’єю. Бо, може, якби не Михайло Григорович, то я не писав би музику. До того робив спроби, і якось він приніс мені два тексти пісень “Чекай мене”, “Я прийшов на побачення”, і попросив покласти їх на музику. З того часу я теж пишу музику. Ми часто збиралися у них вдома. Галя, їхня старша донька, сідала за рояль, Володя брав скрипочку – і ми співали. Тато, мама та маленька Оксана нас слухали. Михайло Григорович дуже любив своїх дітей і чимало часу присвятив їхньому вихованню та навчанню. Коли Володя закінчив нашу школу по класу скрипки з похвальною грамотою, то без проблем поступив у Київську десятирічку імені Лисенка. Але згодом його привезли назад у Кіцмань. Батьки сказали, що він захворів, хоча мені здається, що його просто звідти забрали: бо Володю взяли на альт (велика скрипка), а він його дуже не любив. Михайло Григорович прийшов до мене й попросив, аби сина знову прийняли у нашу школу по класу фортепіано. Порадившись із завучем, взяли його у шостий клас, щоб паралельно закінчив загальноосвітню школу. Йому цей інструмент теж добре давався.

– А що у Володі переважало – трудолюбивість чи талант? – цікавлюся у пана Миколи.

– Володя був надзвичайно талановитий – такі народжуються раз на сто років. До того ж, він був настирливим й дуже трудолюбивим. Наша серйозна робота з ним розпочалася 1963 року, коли йому було 14 років. Його батько сказав, що Володя береться за перо, і запитав, чи не міг би йому допомогти у написанні музики. Ми почали з пісень “Колискова” і “Моя пісня”. А потім почув від Володі: “Щоб не забирати вашого часу, хотів би попросити збірник гармонії”. Я розумів, що йому з ним буде важко справитися, бо це у музиці – «вища математика». Але дав йому збірник Римського-Корсакова. Днів через десять Володя прийшов і зізнався, що гармонію йому важко опанувати. Почали разом послідовно потроху осилювати той збірник. Володя не пропускав жодної дрібниці, на все звертав увагу й весь час перебував у пошуку. Треба відзначити, що він був здібний не тільки як учень, а й як організатор. Коли повернувся у нашу школу, задався ціллю створити ансамбль “Буковинка”. Допомогли йому з інструментами, бо саксофон й електрогітару дістати було непросто. Він взявся за цю справу й організував ансамбль. Невдовзі вони стали переможцями районного й обласного конкурсів, і їх відправили у Київ – там теж здобули перше місце. Разом з дипломом отримали путівку на подорож по Дніпру.

Сексоти постаралися, аби Володю виключили  з інституту

З сестрою Галею та маленькою Оксаною

Колишня Володина однокласниця Людмила Роменська, яка викладала у Кіцманській музичній школі, теж відмітила, що він був першим у всьому і, як то кажуть, завжди задавав тон.

– Ще школярами ми потрапили у піонерський табір в Одесу, – розповідає пані Людмила. – У моду тільки-но пішов шейк. Пам’ятаю, поставили Елвіса Преслі, і Володя відразу до мене: “Людо, давай танцювати”. Я впираюся, а він – танцюй і все, щоб показати себе. Володя встигав всюди: брав участь у спортивних змаганнях, шкільних “кавеенах”, гарно малював. Якось на хорі намалював портрет Моцарта, а вийшло так, що став нашим буковинським Моцартом…

Але не треба думати, що у Володі усе складалося без проблем. У Кіцмані почула цікаву історію. Сторшокласником, гуляючи з друзями у парку напередодні святкування Жовтневої революції, хтось жартома закинув на постамент Леніна кашкет. Володя поліз його діставати… і звалив Леніна на землю. На той час це було неабияке “ЧП”. Батькові довелося всіма силами залагоджувати конфлікт, проте школяра запроторили у “каталажку” на 15 діб.

З сестрою Оксаною

А дружина Івана Миколайчука у своїх спогадах згадує, що батько Володі тоді звертався до Івана, аби той допоміг виплутатися із серйозних проблем. Іван Миколайчук долучився до цієї справи, задіявши усі свої впливові знайомства. Володю, коли відбував те покарання, змусили вищипувати травичку на клумбі у центрі міста. Чи міг він подумати, що через десяток років на цьому місці земляки поставлять йому пам’ятник…
Коли 1966 року Володя закінчив школу, батьки переїхали у Чернівці, де п’ять років проживали на вулиці Богдана Хмельницького. Він поступив тоді у Чернівецький медичний інститут на лікувальний факультет. Але “доброзичливі” сексоти відправили туди донос, у якому повідомили про інцидент з пам’ятником вождю, і Володю виключили з інституту, так би мовити, за аморальну поведінку. Безумовно, що для хлопця це був неабиякий удар. У нього не було особливого вибору, і він пішов працювати слюсарем на місцевий завод “Легмаш”. Довідавшись про його талант, Володі доручили вести заводський хор, який невдовзі зарекомендував себе як один з найкращих. У той час на пісенний конкурс, приурочений до 50-річчя Жовтня, він відіслав свої пісні, але під псевдонімом  – і став вперше переможцем конкурсу. Керівництво заводу дало хлопцеві хорошу рекомендацію, аби він поступив в медінститут. І Володя поступив туди знову.

(Далі буде)

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *