Україна

За що знищили Володимира Івасюка? (продовження4)

Після смерті його пісні замовкли майже на десять років…

Наступний 1978 рік для Володимира Івасюка теж був пам’ятним. Навесні він взяв участь у Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані, а восени – у Всеукраїнському зльоті творчої молоді, де представив свої нові пісні “Літо пізніх жоржин” (вірш Ростислава Братуня) та “Нам спокій тільки сниться” (вірш Романа Кудлика). А участь у Московському всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій принесла йому перемогу – отримав диплом ІІ ступеня за “Сюїту-варіацію для камерного оркестру” та “Баладу про Віктора Хару”.

Молодого талановитого композитора, популярного не лише в Україні, а й у Росії й інших союзних республіках, комуністичні ідеологи помітили відразу. Партійні боси консерваторії пропонували вступити до комуністичної партії, даючи зрозуміти, що буде легше робити кар’єру і досягти успіху в житті. Але Володя не став членом партії. Він продовжував натхненно трудитися над новими творами, а його пісні так само продовжували звучати зі сцени, на радіо й телебаченні. Більше того, українська пісня стала не просто відомою, а модною! Навіть російські композитори прагнуть написати музику до української пісні.

За написання музики до п’єси “Прапороносці” Івасюка висунули на здобуття премії імені Островського. Згодом він дізнався, що й тут його знову хтось викреслив зі списку претендентів. Ім’я Володимир Івасюк, певно, багатьом заважало спокійно жити. Навіть хороший приятель Володі Василь Стріхович, режисер чернівецького телебачення, згадував, що друзі не дуже розщедрювалися на похвалу його пісень – вони сприймали творчість Івасюка, як належне.

У квітні 1979 року в Хмельницькому проводився перший республіканський конкурс артистів естради “Молоді голоси”, на який Володю запросили членом журі. Згадуючи цей конкурс, журналістка Ольга Рутковська, яка вперше тут зустрілася з Володею, відмітила, що він був трохи сумний і наче чимось занепокоєний. Вона навіть поцікавилася, чи все у нього гаразд, на що він відповів, що втомився. Молодий композитор запам’ятався їй як “серйозний, мовчазний і стриманий, тримався з гідністю і водночас був уважний до всіх”. Володя не був багатослівним, свою думку висловлював чітко, професійно і лаконічно. Відразу після закінчення п’ятиденного фестивалю нічним поїздом поїхав до Львова, пообіцявши, що у червні приїде на цей фестиваль до Києва.

Володю шукали майже місяць, а знайшли тіло, ніби повішений день тому

24 квітня він вже був у Львові. Того ранку зателефонував Ростиславу Братуню, але трубку взяла дружина, сказавши, що чоловіка немає вдома. Володя нічого не передав, проте сказав, що хоче з ним зустрітися, бо має щось важливе сказати. Івасюк вийшов зі своєї квартири близько 13 години дня і направився до консерваторії. Кажуть, що перед цим йому хтось зателефонував, щоб зустрітися, і нібито помітили, як він сідав в авто. З того часу Володю живим уже ніхто не бачив. А згодом знайомі довідалися, що Володя пропав безвісти. Незадовго до смерті він зустрічався з Юрієм Рибчинським у Києві. Розповідаючи про свої плани, сказав, що після закінчення консерваторії хоче переїхати до столиці, бо у Львові йому погано. І буквально через декілька днів Рибчинському сповістили, що Володя зник.

Батьки відчули, що трапилося нещастя, бо син ніколи нікуди не їхав, не повідомивши їх, до того ж, він майже щодня телефонував їм у Чернівці. Почалися тривалі пошуки і ходіння по усіх інстанціях, але вони були марними. Львовом ширилися найрізноманітніші чутки й будувалося безліч версій. І тільки майже через місяць, 18 травня, Володю знайшли у Брюховецькому лісі, недалеко від Львова – на його тіло натрапив солдат, бо поруч була військова зона. Його шукали майже місяць, а тіло виглядало, як щойно після смерті…

Смерть Володимира Івасюка не була банальним явищем, проте жодне солідне видання, окрім малотиражного “Львівського залізничника”, некролог не опублікувало. Влада мовчала, ніби нічого не сталося. Вона боялася ажіотажу навколо смерті видатного композитора, а тому в день похорону, 22 травня, чи не у всіх львівських вузах були призначені комсомольські збори з обов’язковою явкою. Більше того, неоднозначно говорилося, що присутність на похороні Івасюка може погано позначитися на роботі. Та людей нічого не зупинило, народ не покорився режиму. Похорон зі стотисячною колоною перетворився на мітинг. Труну Володі, прикрашену вишитим рушником і калиною, несли на руках до самого Личаківського кладовища. Кажуть, що того дня у Львові не можна було знайти й квіточки – скупили усі на похорон Володимира Івасюка.

Віддати останню шану талановитому композитору приїхало чимало його друзів, серед яких були Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, тріо Мареничів, Юрій Рибчинський, Дмитро Гнатюк, Ігор Білозір. Софія Ротару надіслала вінок… Першим біля могили виступив Ростислав Братунь, за що, зрозуміло, поплатився, потім – Роман Кудлик. А родина Січків за свій виступ навіть потрапила в тюрму. Студенти консерваторії заспівали пісню “Чуєш, брате, мій” під нестримне ридання людей. Тоді вголос не говорилося, що композитора вбили, однак всі це розуміли і у цьому були переконані.

“Чар-зілля червона рута зорею упала в серце. Здавалось тоді – навіки, здавалось, на все життя. Чому ж скрипалі осінні виводять минуле скерцо, а пісня злетіть не в силі, неначе підбитий птах?” – першим цю прекрасну пісню “Відлуння вірності” Володі присвятив композитор Святогоров (вірші Миколи Близнюка). А Володині пісні замовкли майже на десять років…

(Далі буде)

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *