Духовність

Свята Богородиця – наша Спасителька на землі

 

Свято Введення встановлене у VIII столітті

У Святому Євангелії ми нічого не знаходимо про цю подію. Основою, як і празника Різдва та Успіння Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги, передусім Протоєвангеліє Якова і Псевдоєвангеліє Матея «Про Різдво Пре­чистої Діви Марії». З них довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що лишень у них з’явиться дитина, віддадуть її на службу Богові у храм Єрусалима. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. Коли їй виповнилося три роки, батьки привели її до храму, залишивши під опікою первосвященика Захарії (батька святого Йоана Предтечі). Тут Діва Марія перебувала багато років доти, доки не була заручена зі святим Йосифом.

Про це свято маємо згадки з V століття, але треба було декілька століть, доки він став загальнопоширеним на усьому Сході. З проповідей на цей день царгородських патріярхів Германа (715-730) і Тарасія (784-806) не важко зрозуміти, що свято Введення встановлене у VIII столітті. У Синайському Євангелії VIII століття, яке подарував до синайського монастиря цісар Теодосій III (715-717), серед дванадцяти празників згадано і празник Введення. На Захід празник Введення прийшов досить пізно – аж наприкінці XIV століття, а в середині XV століття поширився по усій Європі.

Богослужба цього дня в радісних і веселих тонах оспівує подію входу в храм, богоматеринство, дівоцтво, святість і заступництво Пречистої Діви Марії. Найчастіше славиться вона тут як Божий храм. Пресвята Богородиця, входячи в храм, хоча роками була маленька, але зріла духовно: «Трилітня тілом, багатолітня духом, ширша від небес і вища понад небес­ні сили, хай прославиться піснями Богоневіста». Вона є сповненням пророцтв Старого Завіту і слава Нового Завіту: «Ти пророків пропо­відь, апостолів слава й мучеників похвала, і всіх земних обнов­лення. Діво Мати Божа, ми Тобою примирилися. Тому святкуємо Твій у храм Господній вхід, і всі з ангелами Тобі, Пречиста, співа­ючи кличемо: радуйся! Твоїми молитвами спасаємося».

З нагоди небуденного торжества на честь Богоматері свята Церква взиває всіх вірних до участі у цій радості: «При­йдіть, усі вірні єдину непорочну звеличаймо, пророками проповідану і в храм приведену, перед віками вибрану Матір, що в останньому часі сталась Богородицею. Господи, Її молитвами, подай нам Твій мир і велику милість».

Духовний стан прихожан – це серце й душа Церкви

Яку духовну науку ми маємо взяти для себе із цього свята? Введення Богоматері у храм найперше говорить нам про радісну жертву святих Йоакима й Анни. Вони свою, в Бога вимо­лену донечку самі приводять до храму на службу Богові. Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як святий Йоаким і Анна, так і Марія є для нас гарним зразком радісної жертви і служби Богові.

Певно, ніколи уся Христова Церква, як і наша православна, не переживала великого браку покликаних на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Матеріалізм й секуляризм щораз більше й більше проникає в наше життя, родини, тому щораз менше й менше маємо молоді, охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, які за прикладом святої Анни були б готові сказати нашій Церкві: «Прийми дитину, дану мені Богом».

Ознакою глибокої релігійності якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його чис­ленні покликання, тобто священики, місіонери, монахи й монахині. Нічого не допоможуть нам навіть найкращі святині й золоті прес­толи, коли не матимемо священиків, які в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі таїнства й доносили б Боже слово. Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан прихожан – це серце й душа Церкви.

Де шукати вирішення цієї важливої проблеми? Де властиво народжуватися і вирости духовно покликаним? Найкращий «городець», де ростуть і дозрівають покликані до священицького й монашого сану – це добрий християнський дім. «Добрий родинний дім, – сказав німецький кардинал Фавльгабер, – це перша духовна семінарія». Статистика свідчить, що п’ятдесят відсотків духовно покликаних утверджується між шостим і чотирнадцятим роком життя – у той час, коли дитина під повним впливом своїх батьків. Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви є дуже важливим чинником у духовному рості особистості. Без духа жертви нема любові, бо жертовництво – це мова любові.

На жаль, сьогодні не багато християнських родин, які б плекали в родині дух жертви та ідеал духовного покликання. Зате в нас є багато батьків, які ще в зародку вбивають у дитячі голови важливість матеріального росту.

Майбутнє нашої Церкви й народу багато в чому залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Чи багато знайдеться тих, які за прикладом святого Йоакима й Анни радо благосло­вили б своїх дітей на жертву задля Бога, своєї Церкви й народу. Нам потрібна ідейна молодь, яка за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богові, Церкві, своїй державі й народові. Тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й нашої держави та народу.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *