Історія

Розстріл у луцькій тюрмі: на ринвах висіли кишки, під ногами — калюжі крові…

Західна Україна завжди стояла поперек горла совєтам. Тому, як тільки “визволителі” з’явилися тут 1939 року, найперше взялися нищити місцеве населення. А з “бандитскими мордами” чи то «националистической сволочью», тобто патріотами-українцями, поводилися особливо жорстоко. Той, хто любив Україну, отримував тавро “націоналіст” й відправлявся в енкаведистські тюрми-катівні, бо любити її нам забороняли з давніх-давен. Як талановито про це сказала Ліна Костенко: “Всі люблять Польщу в гонорі і в славі. Всяк московит Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе любить”.

“Националистическую сволочь – в карцер!”

Тюрма у 1990-х роках

Проте українці, які любили вітчизну понад усе, не переводилися ніколи. А тому в’язниці завжди були переповнені “політичними”. Як правило, їм допомагали сюди потрапити свої землячки-сексоти, які завжди плодилися і плодяться на нашій землі. Луцька тюрма з’явилася 1890 року поруч із замком Любарта у колишніх двометрових мурах монастиря Святих Бригіток, коли Річ Посполита потрапила у лапи Росії. Після Першої світової війни західноукраїнські землі відійшли до Польщі, і Луцька в’язниця теж згодилася вже новій владі – за її стінами поляки морили національно свідомих волинян.

Московські “визволителі-пролетарії”, які прийшли 1939 року, нічим не відрізнялися від “шляхетного панства”, хіба ще більшою жорстокістю. Як згадує у своїй книзі «Під мурами луцької тюрми» нині вже покійний Микола Куделя (ув’язнений поляками весною 1939 року як член ОУН), коли він потрапив у камеру для хворих, то сюди “щодня приходив лікар, давав гарячі уколи, від яких пашіло все тіло, і ще якісь ліки. Щодо харчів, то вони були не гірші, як у лікарнях на волі: білий хліб, борщ, юшка завжди з порцією м’яса, каша гречана зі шкварками, каша манна з маслом. Перед обідом приносили молоко з булкою й маслом”. Вже згодом начальники-комуністи булки з маслом жерли самі, в’язням достатньо баланди.

Є чимало спогадів тих, кому довелося потрапити у застінки цієї тюрми й пережити той неймовірний жах 23 червня 1941 року, коли розлючені комуністи залишали Луцьк. Однак цю розповідь про той страшний день писатиму саме на основі свідчень очевидця, відомого на Волині шевченкознавця, Миколи Куделі. Недовго він радів волі, яку надто оцінив після того, коли вийшов з польської тюрми. У середині вересня 1940 року його запросили у сільську раду нібито на збори вести протокол, а його там чекав енкаведист. Як картав він себе, що повівся необачно і взяв із собою записник, у якому було й десять заповідей українського націоналіста. Лише хитрість допомогла йому знайти мить, аби вирвати і з’їсти цей листочок.

Прибувши після слідства у тюрму, йому “черговий служака наказав роздягтись, заставляв розкривати рота, розтулювати пальці, заглядав навіть у непристойні місця. Потім перемацував усе до ниточки”. Згодом у камері від таких політв’язнів він багато чого довідається про нову владу. 80-річний луцький адвокат Нейман достовірно переклав значення деяких лозунгів та абривіатур. Приміром, “Пролетарии всех стран, соединяйтесь!” правильно звучало “Голодранці всього світу, сходьтеся до купи!” А букви СССР: “Смерть Сталіна спасе Росію”.

Миколу Куделю сподівалися зламати, але у 26 років для нього “не були секретом чекістські методи дізнання, покари, засадами яких служили провокації, омана, підступи, шантаж, садизм, тиск – тиск психологічний, моральний, фізичний. І ще – улесливо-брехливе намагання увійти в довіру…” Тож довелося мучитися у совєтській тюрмі, яка була “переповнена тисячами в’язнів, камери були набиті до того, що люди мусили спати сидячи”, до приходу німців. Порушувалися найелементарніші правила, “скоро тут розвелося стільки вошей, що кожний мусив часто скидати сорочку і нищити паразитів”. На місці колишнього “пляцу для шпацєру” більшовики зробили “кучі”, з яких було видно тільки одне небо. А польські ізолятори для слідства уподібнили до “собачих буд”.

Так виглядала тюрма “за Польщі”

Найстрашнішими були карцери, які Микола Куделя теж не оминув. “Сгноить националистическую сволочь в карцере!” – кричав слідчий, коли не міг нічого з нього витягнути. Після чого починали бити. “Руками. Ногами. Били навіть лежачого носками під ребра. Потому опиняюсь у карцері. Цементна долівка, я легко одягнений, холодно страшенно. З труб тече вода. Під стелею блимає електрична лампочка. Замерзаю. Зриваюсь, бігаю туди-сюди, аби трохи зігрітися”, – такі жахливі спогади про східних “братів-визволителів”.

Після суду він потрапив в камеру-душогубку, де перебувало 238 в’язнів! “Всі були роздягнуті, піт заливав кожному очі. Ми нерідко падали від млості. В’язні в’янули, як підкошена трава на сонці. Не було апетиту. Ніхто не подужував з’їсти навіть свою чорну пайку”. Багатьом не було де прилягти. “Коли хтось хотів напитися води чи добратися до параші, мусів йти по сплячих. Така ходьба не раз закінчувалася спотиканням, паданням на голови в’язнів, які ойкали, кидали прокльони невідь-кому, зовучи на поміч Бога”. Проте мучитися тут йому довелося недовго: наближалося 22 червня 1941 року – перший день війни. Як тільки того дня почало сіріти, в камерах почули гул літаків, згодом – вибухи. Після бомбування охорону тюрми посилили. “Для цього мобілізували «советских партийных работников», яких озброювали амуніцією і гранатами, на мурах довкіл тюрми встановлювали кулемети. До бомбових вирв почали спішно завозити негашене вапно. До Луцької тюрми наближалася жахлива трагедія”.

Сімдесят “особо опасных” закололи штиками

Розкопки 2017 року

“23 червня 1941 року об 11 годині 30 хвилин чорними круками влітають в тюрму розлючені енкаведисти і всіх в’язнів виганяють “с вещами” надвір. Я не пакую свій одяг, я відповів, що це все зайве, бо нас ведуть на смерть! Вирішив виходити останнім. До мене приєдналися односельчани, брат Павло тримався моєї руки. Коли спорожніла велика камера, я мимоволі оглянувся, ніхто з 238 в’язнів не залишив навіть маленької ганчірки, тільки я залишив усе. На вулиці почули: “Кто за контрреволюционную деятельность украинских буржуазных националистов, выходить налево, на западный двор, всем остальным – на восточный”. Спускаючись далі по сходах, брат Павло шепоче мені, що йому треба йти на східне подвір’я, але, щоб бути разом, він піде зі мною на західне. “Ні, – відповідаю йому, – я піду з тобою на східне. Невідомо, що там буде, а на західному – то точно всім смерть”. В ту ж мить, як грім з ясного неба, – вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали: “Боже! Що вони роблять? Іроди! Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув… Люди, рятуйтеся, хто як може!”

На західному подвір’ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати. Подвір’я встелялось трупами, запливало гарячо-червоною кров’ю. Далі невідь-звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари, і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливти Стир і зникнути з очей катів… Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: “Якщо куля не влучила, то трупи задушать…” Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Лежачи під трупами, я чув безперервні глухі постріли на західному подвір’ї. То, повернувшись із ловів втікачів, кати почали дострілювати поранених. Коли вони там закінчили свою брудну справу, перейшли на наше, східне, подвір’я. Убивць було з десяток, кожний з них спритно підбігав до пораненого і пускав кулю в лоб. А поранених було багато”. Живим наказали підвестися й пообіцяли не розстрілювати. В’язні почали вилазити з-під трупів.

“Енкаведисти, як розлючені звірі, нишпорили по всьому подвір’ю, шукаючи живих і поранених. У нашому ряду, де вже набралося більше 50 осіб, позаду мене стояв в’язень років 25 з Берестечка, на якому чекіст запримітив кров. Той проситься, що він навіть не чує того поранення: “Пожалійте моїх двох малих діток, що живуть у бідності. Прошу вас, благаю, гражданін начальник”. Кат, не промовивши ні слова, підставив револьвера до його лоба і вистрелив.

Чому ж так прискіпливо, так нещадно чекісти вишукували своїх політичних жертв? Поза сумнівом, вони знали, що “битовиків” було приблизно чотириста чоловік, а на східне подвір’я вийшло понад 600. Тож вони діяли за принципом — розстріляти десять-двадцять невинних, але щоб між ними опинився хоча б один, якого вони хотіли знищити.

Розкопки 2017 року

Після цієї неймовірної чистки почули наказ іти на західне подвір’я. Боже мій! Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров’ю, обліплена мізками, людським м’ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові. Згодом стали виносити трупи зі стайні, яка знаходилася поруч, у дворі. Там лежало понад 70 закатованих, зі скрученими дротом руками. Це були смертники, яких замучили в перші години початку війни. Їх не стріляли, а нишком покололи багнетами. Без сумніву, між ними були “особо опасные” (націоналісти – авт.), як Степан Мазурець. Похорон останків жертв докінчували ще у вівторок, 24 червня. Кожен з нас думав, що після них нас усіх теж постріляють, щоб не було свідків того, чого Луцьк, мабуть, не бачив за свою майже тисячолітню історію. Але під натиском німецьких військ так сталося, що ми навіть не помітили, як, коли і куди повтікали наші мучителі, залишивши нечувано-небачений тяжкий злочин”.

Про свої звірства комуністи заборонили говорити

Меморіальні дошки закатовинам волинянам

“Коли хоронили вас в темну могилу, від болю земля заніміла” – ці слова з пісні про такі трагедії, де гинули найкращі українці. А скільки таких могил на нашій землі! На місці чотирьох поховань біля луцької тюрми було теж насипано могили й поставлено хрести з табличками: “Тут поховано 1800 в’язнів, закатованих жидо-московськими катами 23 червня 1941 року” (на інших – таблички з цифрами: 800, 1200, 300). Чому “жидо-московськими”? Бо, за словами очевидців, майже вся обслуга складалася з членів Комуністичної партії Західної України єврейської національності. Так, відома всім дочка луцького підприємця Шпилька, члена КПЗУ, в день масових розстрілів сиділа на мурі і кулеметом поливала вогнем в’язнів. Добре сказав Цицерон: деякі бувають людьми не по суті, а за назвою…

Коли совєти повернулися сюди 1944 року, на перший день Великодня вони заставили ув’язнених спиляти ці хрести. Згодом від могил не лишилося й сліду. А про цю трагедію заборонялося навіть згадувати. Пізніше в тюрмі розмістили… музичне училище, яке нарешті забрали 1998 року. І лише 2003 року біля тюрми з’явився великий братський хрест.

Пам’ятник замордованим жертвам червоного терору

І такі масові розстріли проводилися майже по всіх тюрмах Західної України. В Дубно – 527 закатованих, у Золочеві (Львівська область) – 752, Тернополі – 3000. У Золочеві через декілька днів після відходу “червоної чуми” знайшли голі та напівголі трупи. Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги з сильними слідами тортур, з повириваними нігтями на пальцях, пошкодженими статевими органами. Очевидно, що їх закатували за два-три тижні до приходу німців. Тут знайшли і живцем замурованих… В івано-франківській тюрмі виявлено тортурню, де енкаведисти не встигли знищити інструменти, якими вчили, як треба любити Москву: щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвяхами, що їх вдягали на груди, електрокрісло з різними дротами, що вражало очі й голови мучеників…

Світ засудив фашистів. Комуністи робили «відкриті суди» над націоналістами, “вішаючи” на них всю ту мерзоту, яку чинили по всій нашій державі їхні заслані “загони бандерівців”. Дочекалися нібито «незалежної»… Чи судив хтось ті комуністичні злочини і комуністів? Ні. Боже праведний, а кого ми маємо у парламенті дотепер? Чиї це діти, внуки? Чому так легковажно ставилися і ставимося до кандидатів? Найбільше заохочення до злочинів – безкарність…

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *