Історія

Професія бокораша – це вже давня історія Закарпаття

Перебуваючи на озері Синевир у Міжгірському районі на Закарпатті, варто подолати ще кілометрів 15, аби дістатися до Музею лісу і сплаву, єдиному у Європі (подібний є ще у Канаді). Тут не лише довідаєтеся про унікальність професії бокораша, яка вже увійшла в історію, а й про її надзвичайну складність та небезпечність.

Ще у XVIII столітті за австро-угорського, а пізніше чехословацького урядування у XIX столітті на Чорній Ріці збудували дві греблі для сплаву лісу із високих гір. Одна з них, якою користувалися за радянських часів, збереглася до нашого часу. Тут і облаштували цей музей, експонуючи давні підйомні механізми, якими відкривали ворота для спуску плотів-бокорів й інші знаряддя праці бокорашів (без гребель сплавити ліс було б неможливо): старовинні барти, планкачі, чухли, манарини, точильний камінь, сверпи. Тут є і колиба, де жили плотогони, та інші споруди. Є й готель, щоб заночувати.

На жаль, у 1998 році, а згодом у 2001-му паводки зруйнували греблю й понищили музейні приміщення. Але експонати вдалося врятувати. Щодо реконструкції музею довгий час точилися дискусії і все-таки вирішили, що його треба відновлювати, навіть якщо на це потрібно мільйонні кошти. І 2010 року він знову запрацював.

Пліт-бокора частіше складався із трьох частин – табл, прив’язаних одна до одної. На носі першої (правлячої) табли кріпилися два-три широких важких весла-опачин, що слугували за кермо. Було що прив’язували четвертий табл, але таким плотом мав керувати дуже досвідчений й навіть сміливий бокораш. На останніх таблах колоди кріпилися у два ряди – такі плоти називали дарабами. Сплавляли хвойні дерева, тому що бук, намокнувши, тонув.

Сплав розпочинали навесні. Греблі-шлюзи, в яких збиралася паводкова й дощова вода, відкривалися два рази в тиждень і рівень річок у нижній течії піднімався, що давало змогу спускати плоти донизу.

Зрозуміло, що, перебуваючи у цій місцині, хотілося зустрітися з бокорашем. На жаль, людей цієї професії залишилося уже мало – сплав лісу припинився в кінці 50-их років минулого століття із початком будівництва гідроелектростанції на річці Тереблі. І все-таки одного вдалося знайти. Василь Субота проживав у селі Синевир. В  сімнадцять років він подався на цю важку роботу.

– Коли сплавляли ліс, то чоловік до ста там мали працю з нашого села, – розповів пан Василь. – Бокорашем дуже важко і складно було робити. Не один загинув на сплаві. Літом ліс заготовляли, звозили його кіньми й волами до греблі, зимою готовили колоди, а наступної весни починали сплавляти. Але платили добре – 26 рублів за куб сплавленого лісу. За раз сплавляли до 50 кубів, але то досвідчені бокороші, а в тиждень два рази, ото в місяць міг отримати на ті гроші 4000-5000 рублів. Пізніше пішов працювати лісником, але зарплату мав малу – 30 рублів, то, коли кликали на сплав, підробляв ще й там. Потім їздив на заробітки аж на Урал. Там уже платили один рубель за годину, а робили вдень по 12 годин. Теж ліс сплавляли. Першим пускали найдосвідченішого бокораша із плотом, через десять хвилин другого і так один за одним до десяти плотів. За один сплав до 5000 кубів лісу відправляли річкою до низу. Казали, що цей ліс ішов на шахти у Донбас і на будівництво.

Зараз про бокорашів можна почути хіба лише у цьому музеї та прочитати у книгах місцевих письменників.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *