Повертаючись до надрукованого

Односельчани про свого земляка Леоніда Кравчука

18 травня уже й сорок днів як помер перший президент України – Леонід Кравчук.  І хоча ставлення до нього різне, проте у розвалі Союзу є і його заслуга. Але тут мова не про його діяльність, заслуги чи прогалини. Думаю, цікаво буде почути, як про нього відгукувалися ще при його житті односельці, чим для Кравчука була мала батьківщина?

“Він – українець”, – переконані односельці

Село Великий Житин на Рівненщині, де 10 січня 1934 року народився Леонід Кравчук, біля самого обласного центру. Тут проживає  більше  тисячі жителів. Село розбудоване, впорядковане, хоча сам покійний екс-президент до цього не причетний. Це, швидше за все, заслуга сільських голів та самих селян. На відміну від Леоніда Кучми й Віктора Ющенка, які доклалися, аби шиково розбудувати свої рідні села, перший президент не звів тут жодного приміщення, не прокладав доріг. Можливо тому, що він був першим і не хотів, аби йому докоряли “використанням службового становища”. А мо’ його не цікавила доля села. Хтозна.
За словами його односельців, коли він працював на високих ідеологічних посадах у Центральному комітеті Компартії України, то рідко приїжджав сюди. Перебуваючи під час перезахоронення праху свого батька, який загинув на війні, земляки його запитали, коли у них буде газ. Кравчук глянув на Прищепу (тоді секретар Рівненського обкому партії), а той зніяковіло лише буркнув: “Газ є”. Тому великожитинці думають, що його могли вводити в оману й говорити неправду щодо реальної ситуації у селі.
Газ у Великий Житин таки провели, завдячуючи сільському голові Василю Гаврилюку. Однак той не приховував, що скористався тим, що президент – їхній односелець і, звернувшись до міністра сільського господарства за трубами, сказав про це. Зрозуміло, що на міністра така інформація не могла не вплинути. Тому газ у село на 98 відсотків провели за державною програмою, тобто за бюджетні кошти. А ще, коли у 2002 році, перебуваючи на Рівненщині перед виборами, Леонід Макарович завітав до рідного села, то дав 15 тисяч гривень на іконостас для церкви. Та зустріч біля сільської церкви найбільше запам’яталася його односельцям тим, що він усе просив не голосувати за комуністів, не зважаючи, що був колись найголовнішим комуністичним ідеологом в Україні. Хоча нічого й не зробив, аби позбавити влади колишню компартійну номенклатуру.
“Він розумний дядько. Сам своїм розумом досяг всього в житті. І він українець”, – ось так в загальному охарактеризували свого великого земляка місцеві жителі.
– Його батько і мій дружили, – розповідала Ольга Мирончук, однокласниця першого президента. – Разом пішли на фронт і обидва там загинули. Мати прийняла іншого, народила ще одного сина. Вони жили на хуторі. Батька його не дуже пам’ятаю, мала була. В нього дід був багатий чоловік. Вони непогано жили. До школи ходили спочатку в Житин, а після 7-го класу я пішла у Шпанів, але далеко ходити було, зимою страшно – і покинула. А Кравчук у Рівному вчився в технікумі. Якось лежала в лікарні і там зустрілася з чоловіком, який з ним теж вчився у технікумі, казав, що поводився лідером. В школі він нікуди не встрявав. Хлопці щось роблять, а він усе сидить і посміхається. А ще весь час щось читав. Він як говорить, видно грамотний дуже, але гоноровий. Бувало, їдемо кудись класом, сидить біля мене і не заговорить.
Коли був головою Верховної Ради і приїжджав сюди, тут був мій брат з Березного, лікар-стоматолог, теж з ним вчився, і хотів його побачити. Та Кравчук ні з ким не говорив. Мати його, як прийде до контори, я робила бухгалтером, то вже, як тільки її побачать, бігом стільчика несуть. Вона теж була горда. В церкву ходила на великі свята, мо’ тому, що далеко. Померла ще при совєтах. Приїжджав на похорон з жінкою й сином.

З дружиною Антоніною в молодості

Брат його по матері під машину потрапив і загинув. Він з сином приїжджав на похорон. Ланкова наша усе організувала, виписала продукти. Мене попросили допомогти приготувати жалобний обід. Коли подавала на стіл, він мене побачив, очі підняв і опустив – не заговорив.
Коли їздив за прахом батька, міг і мого привезти – вони дружили разом, воювали. На коліна на могилі ставав, коли перезахороняли. Сестра його  двоюрідна зробила тоді обід, але він не зайшов туди.
Коли моя донька поступала в Київський державний університет, його брат ще був живий, він дав його адресу. А я в Києві нічого не знаю, і де зупинитися? Приїхали до його квартири, вона не в центрі, разом з братовою жінкою і їхнім хлопчиком. Вона пішла в хату. І тут виходить Кравчукова жінка та й каже: “Леонід Макарович хворий. Ось адреса, де можете переночувати”, і дала записочку нам. Прийшли туди, показали, то біля нас уже ходили.

Подарунок земляків Кравчука просльозив

Перед 70-річним ювілеєм односелці вирішили привітати свого земляка. Тим паче, що у сільську раду прийшло запрошення.
– Що купити такій людині, яка усе має? – згадував сільський голова Василь Гаврилюк. – Їхав туди із нашим священиком. Вирішили, що він вручить від прихожан коровай з рушником. Я купив піалу, набрав землі біля його хати в неї і корзину, в яку поклали фрукти і колоски. Наш подарунок, було видно, його зворушив – Леонід Макарович заплакав. Після урочистої церемонії нас, серед небагатьох, запросив на фуршет. Там всім презентували ювілейні монети з його зображенням.
Сільський голова й громада були не проти, аби в селі у його хаті зробити музей першого президента України (навіть хтось з односельців до цього часу тримає тапчана з його хати, сподіваючись на ньому заробити добрі гроші). Та для цього треба було найперше викупити ту стареньку хатину.

Якщо хотів зустрітися з родиною, відвідати кладовище, до меморіалу квіти покласти, то намагався, щоб не було багатолюдно – зауважили односелці.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *