Україна

Камінь у Підкамені – загадка для багатьох поколінь

Зараз коли, прикрившись карантином, людям реально заборонили подорожувати і побачити світ, судячи з планів сценаристів пандемії, уже навряд чи зможемо, варто пізнавати Україну. Повірте, у нас є що подивитися. Один із таких не лише мальовничих, а й історично цікавих куточків – село Підкамінь на Львівщині (від Почаєва 45 хвилин їзди автомобілем).

Церква на Камені – не міф, а реальність

Вперше тут побувала, коли за монастирськими стінами настрій зіпсувався від побаченої картини: руйнації, яку залишила совєтська доба. До захоплення від величі й монументальності тутешнього собору додався біль. Картини комуністично-варварського вандалізму над церковними спорудами – це пракично звичне явище, однак звикнути до нього неможливо. Таке враження, ніби татари пройшли не сотні років тому, а зовсім недавно. Та згодом виявилося, що коли перші монахи-студити василіани греко-католицького обряду взялися за відбудову цього монастирського комплексу, все виглядало ще набагато жахливіше.

Щоб зрозуміти, чому саме тут облаштували такий монументальний монастир, треба перегорнути пару сторінок історії. Чимало фактів підтверджують, що перші монахи завжди шукали собі місце саме в кам’яних печерах. Місцева гора теж вся скеляста, й дотепер під монастирем збереглися два великі підземні ходи у печери. Одна з них, на думку дослідників, служила храмом, інша – келією. Навіть ходять легенди, що колись вони вели аж до Почаєва. Поки що наукового підтвердження цьому нема.

Про походження дивовижного, просто вражаючого Каменя посерд погорба (висота – 17, а ширина 8-10 метрів) збереглося чимало легенд залежно від того, народ якого віросповідання їх складав. Вчені стосовно походження Каменю теж сперечаються. Від нього й походить назва села – Підкамінь. Він не тільки пам’ятка архітектури княжого періоду, а й природи. Результати найновіших археологічно-архітектурних досліджень засвідчують ще й існування наскельного храму на самому Камені. Вруби та підкоси для дерев’яних конструкцій, зафіксовані по периметру Каменя на різних висотах, дають можливість уявно відтворити модель двоярусної споруди (перший поверх – келії, другий – церква), яка стояла там ще в добу Галицько-Волинського князівства. Зрозуміло, що у часи постійних татарських набігів ця церква мала оборонне значення. Коли і з яких причин наскельний храм перестав існувати, ніяких свідчень нема. Аналізуючи перебіг подій тих давніх часів, свої теорії дослідники можуть будувати лише на припущеннях. Біля підніжжя Каменя дотепер збереглися тільки козацькі кам’яні хрести на місці поховань XVII століття. Вилізти на нього не складно – за сотні років видовбали драбинку зі слідів! Треба лише мати спортивне взуття і трохи сміливості.

Коли брат Юліан, якого попросила розповісти про цю місцевість та монастир, сказав, що одна із легенд говорить, що цей камінь сюди нібито принесений… чортом, лише засміялася. Згодом, читаючи «Житія святих», довідалася, що справді був у давні часи такий святий, який заставив чорта перенести величезний камінь з одного місця на інше (про це колись пізніше)…

Фундатори монастиря – польські магнати і багаті українські роди

Перша документальна згадка про монастир датується 1464 роком. У 1519 році його спалили татари. Сучасний архітектурний монастирський комплекс будувався католицькими монахами-домініканцями (до речі, з місцевого каменю) майже сотню літ, від 1612 до 1708 року, і тепер є одним з найбільших в Україні. Чому так довго? Височенне склепіння храму обвалювалося аж два рази: у 1640-х роках та у 1687 році. Окрім цього, у XVII столітті проходила національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Тому насельники монастиря на деякий час відійшли звідси у безпечніші місця. Стіни обителі, зрозуміло, розросталися в міру надходження пожертв. Фундатори монастиря – відомі польські магнати й спольщені багаті українські роди Вишневецьких, Чарторийських, Любомирських, Собєських, Потоцьких, Калиновських. Особливо щедрим був теребовлянський староста Михайло Потоцький та відомий з історії король Речі Посполитої Ян III Собєський, який виділив чималу суму для відбудови склепіння, що вже пережило століття. Ян Собєський належав до тутешнього братства «Вервиця» і часто сюди приїжджав.

До цього часу на стінах собору залишився напис, у якому згадується прізвище цього короля і навіть збереглася маленька деталь від знищеного розпису на стіні: Ян Собєський стоїть на колінах перед братами-домініканцями.

Від розписів храму залишилися фрагменти

Найцінніша монастирська пам’ятка – величезний монументальний собор. Він побудований з цегли та каменю, маючи три нави, базиліку. Всередині підтримується на восьми стовпах. Освятили храм 1695 року в честь Успіння Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, апостолів Петра й Павла та Всіх Святих. Тому у ньому було декілька престолів, присвячених відповідному празнику. Коли заходиш у цей собор, вражаєшся його величі і водночас не перестаєш дивуватися колишньому тупому й дикому «гуманному суспільству». Західна Європа берегла і береже кожен історичний камінчик, навіть той, на який нібито ступала нога Македонського (чи так воно, але гроші на цьому заробляють). А совєти, якби ще протрималися якийсь десяток літ, то, напевно, доруйнували б усе. І навіть на вцілілих хуторах ставили б гранітні постаменти «вождю світового пролетаріату». Вони лютою ненавистю ненавиділи такі пам’ятки, які говорили про велику культурну та духовну зрілість європейців, до яких завжди входили й українці.

До 1939 року цей собор мав досить гарний вигляд, про що свідчать тогочасні знімки. У ньому знаходився найбільший орган в Європі. Сюди йшли паломники з усього західного світу.

Про місце для хору нагадують лише вцілілі колони, над якими на стіні ще залишилась частина кріплення для органа. Фрагменти розпису, які виконав відомий художник Станіслав Строїнський 1766 року, збереглися лише у вівтарній частині. На одній стіні видно розпис Успіння Богородиці. А навпроти – євангельський сюжет зустрічі Марії з Єлизаветою, матір’ю Іоана Хрестителя, коли вона сказала: «Благословенна Ти між жонами і благословенний Плід утроби Твоєї!» Написаний він досить оригінально-величаво, як диктувала мода XVIIІ століття: Марія і Єлизавета начебто стоять біля балюстради у розкішному палаці й збираються спускатися сходинками до людей у храмі. Це розпис-символ: усі ми – одна церква. А от розписи бічних нав, зроблені 1903 року, втрачені повністю. У куполі бічної нави лише залишилися сліди ліпного оздоблення храму. З оцих залишків талановитого творіння колишніх митців можна лише уявити, якою красою він радував вірян!

Остаточного вигляду храм набув у XVIII столітті, коли до нього прибудували вежу, в яку 1713 року вмістили залізний годинник. Загалом архітектура собору витримана в ренесансному стилі. А сам монастир – це міцна фортеця, про що й нині свідчать оборонні вежі та могутні кам’яні стіни, якими він обнесений. Проект чисельних підземних укриттів належить полковнику артилерії Христофору Дальке, відомому на той час спеціалісту з підземних інженерних споруд. Найбільший розквіт цього монастиря припадає на XVIII століття, коли тут перебувало майже 150 ченців.

(Далі буде)

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *