Історія

Еліта України: Залізняк і Гонта – ті народні герої, яких знову чекає Україна! (продовження10)

Коліївщина у нашій історії – яскравий приклад спротиву народних мас, який дотепер є зразком непокори внутрішній окупаційній владі. На жаль, він трагічний і повчальний тим, що до таких рішучих заходів треба добре готуватися і розумітися у політичній ситуації. Головні герої відомих історичних подій, що тривали з травня 1768 до червня 1769 року, – Максим Залізняк та Іван Гонта, які реально заслуговують на віднесення їх до еліти нашої нації.

Максим Залізняк – справжній лідер і взірець для сучасників

Максим Залізняк дотепер є найпопулярнішим народним ватажком, оспіваним у піснях, художніх творах, поезії. І навіть зараз часто чуємо, як нам бракує отакого лідера, який сколихнув би Україну від летаргічного сну і підняв проти внутрішніх ворогів, котрі відверто винищують українців в Україні.

Народився він в селі Медведівці на Черкащині, не виключно, що в козацькій родині, бо слава козаків покликала ще в 13 років на Січ. Там навчився шабельному бою, стрільбі, грамоті і навіть опанував  гарматну справу. Коли Максим познайомився з ігуменом Мотронинського монастиря, той відчув в хлопцеві внутрішню силу і десь на підсвідомості побачив у ньому майбутнього лідера спротиву, тому почав заповзято навертати на православну віру, аби вберегти її від унії.

Тож не дивно, що вже невдовзі у Холодному Яру, який прославиться ще не раз, поблизу Чигирина почала діяти ватага гайдамаків, якою керував Максим Залізняк. І не без участі ігумена навколо неї почали гуртуватися інші повстанці. У Мотронинському монастирі вони освятили зброю і отримали благословення на гайдамацький рух. Гайдамаки успішно розбили польські гарнізони у Жаботині, Богуславі, Черкасах, Лисянці та інших містечках.

Напевно, Коліївщина пам’ятна тому, що вирізнялася особливою жорстокістю: гайдамаки не щадили ні жидів, ні поляків, ні католиків, ні уніатів. Невиключно, що в цьому була й помилка повстанців. Але чи можемо ми засуджувати тих, хто піднявся проти тиранії українського народу і наших традицій? Хоча самі запорожці засудили таку жорстокість і тому не хотіли, аби повстанці називали себе козаками. Чи не толерантність призвела до того, що Україна завжди була поневолена, маючи при цьому усе, аби відстояти свою державність? Чи не роз’єднаність знову не дозволила довести справу до переможного кінця? Бо козаки відсторонилися від повстанців.

Іван Гонта пожертвував забезпеченим життям заради інтересів українців

Умань – це було те місто, де польське військо могло вчинити потужний опір. І невідомо як склалися б події і чим закінчилася облога міста, якби Іван Гонта, сотник надвірного війська графа Потоцького, не вийшов назустріч Максимові зі своїми козаками і не приєднався до повстанців.

Саме ось такі моменти і визначають сутність кожного із нас: ризикнеш ти життям заради своєї держави та волі, чи вибереш стабільне і забезпечене життя? Іван Гонта, який мав 20 тисяч злотих річного прибутку та шляхетне становище, в такий визначальний момент вибрав інтереси української держави! Він не пішов проти побратимів і не став захищати польського магната, а зголосився на невизначений та небезпечний завтрашній день. Доля посміхнулася селянському хлопцеві Іванові Гонті, коли він потрапив на службу до графа і показав себе мужнім козаком з усіма шляхетними манерами. Так і дослужився до сотника, отримавши у володіння рідне село Росошки та Орадівку, і таким чином забезпечене життя.

Отримавши звістку, що гайдамаки Залізняка наближаються до Умані, сказав, що готовий їх зустріти у бою на підступах до міста. Поляки зраділи такій відданості, але дуже помилилися. Саме участь Гонти й вирішила миттєве захоплення Умані, де ховалися найзаможніші шляхтичі, які практично усі потрапили під шаблі. Гонта особисто руйнував костели, єзуїтські школи. Після чого Залізняк призначив його уманським полковником.

Максим Залізняк після блискучих перемог мав намір по всьому Правобережжю організувати козацький лад. Та, на жаль, йому не вистачило тієї політичної далекоглядності, щоб уникнути серйозних помилок. Він теж понадіявся на допомогу москвинів…

Чергова зрада “московських союзників”

Пам’ятник Залізняку та Гонті в Умані

1767 рік відомий утворенням Барської конфедерації – об’єднання великої кількості заможної польської шляхти, проти короля Понятовського, ставленика Московщини. Очолював її Осип Пулавський. Тобто вони були запеклими ворогами не лише гайдамаків, а й Москви. Тому й імператриця певний час дивилися на Залізняка, як на союзника. Та коли генерал Кречетников у фортечному замку в Бердичеві взяв у полон Пулавського і приборкав рух конфедератів, ставлення до гайдамаків змінилося. Московщина була зацікавлена у придушенні гайдамацького руху, боячись, аби він не поширився на Лівобережжя, підконтрольне імперії. Залізняк про це не здогадався.

Не дивно, що він одразу разом із гайдамацькою старшиною погодився долучитися до бенкету, влаштованому генералом неподалік Умані. За історичними даними, у тому бенкеті взяло участь 850 повстанців. Гулянка вдалася “на славу”, бо прийшовши до тями після похмілля, усі були пов’язані.

За однією версією, Залізняк нібито вгледів намір «союзників» і втік та ще деякий час гайдамакував на Південному Бузі. За іншою, так як він був підданим Московщині, його не віддали полякам, а відправили у Сибір. Але нібито він втік і звідти й приєднався до повстанців Пугачова. Проте достеменно подальша доля Максима Залізняка невідома.

А от Іван Гонта не був російським підданим і його Кречетников передав полякам. Не важко уявити, що чекало колишнього сотника. Вирок був страшним: страту розтягнули на 14 днів. Спочатку мали дерти шкіру, а потім відрубувати руки та ноги. За тими переданнями, які залишилися, Гонта мужньо терпів неймовірні муки. Невідомо чому, але вже на третій день йому відрубали голову. Це сталося у селі Сербах неподалік Могилева-Подільського на Вінниччині. Усі гайдамаки, а особливо лідери, достойні, аби перед їхньою пам’яттю ми схилили голову і на загальноукраїнському рівні вшановували як справжніх героїв. Та ніхто їх практично не згадує в Україні, щоб не образити сусідів і не засвітитися в антисемітизмі.

Ось так ми, українці, догоджаючи усім іншим, втрачаємо усе, що можна втрати на рідній землі. Навіть уже погодилися на втрату своєї землі, политої кров’ю усіх, хто за неї боровся і бореться ще.

(Далі буде)

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *