Духовність

12 липня – день пам’яті преподобного Паїсія Святогорця

Про афонського старця Паїсія Святогорця, який канонізований 2015 року, багато написано, знято чимало фільмів, залишився багатотомник спогадів “Слова”. Та найвлучніше про нього сказав старець Гавриїл, його учень, який також живе на Афоні: “Якщо взяти тисячу найдостойніших монахів та вижати з них усе найкраще, такого Паїсія Святогорця все одно не буде”. Це справді, судячи зі спогадів очевидців, була Божа людина, джерело духовної мудрості і неймовірної сили.

Його життя – це вічний біль

Відповідаючи на запитання своїх духовних чад про смерть, пр. Паїсій казав, що “від дня свого народження людина повинна думати про свою майбутню смерть і готуватися до цієї великої подорожі”. У нього надзвичайно цікава та багата біографія. І воював за свободу Греції, і сестер віддав заміж (батько помер) перш, ніж посвятити життя Богу…

Подвижництво та біль були невідступними супутниками старця все його життя. Свої подвиги приніс в добровільну жертву любові до Христа, болісні хвороби сприймав з вдячністю і славослів’ям. Страждання та хвороби стали майже постійним його станом. Хворіючи, трудився в подвигах аскези, борючись – хворів. Умів не звертати увагу на свій біль. “Ти роби свою справу, а я буду робити своє”, – говорив пр. Паїсій хворобі і продовжував молитися, займатися рукоділлям або приймати людей. У той час як самому було боляче, утішав тих, хто теж страждав.

З самого початку свого чернечого життя старець багато років мучився від бронхоектази. Йому поставили неправильний діагноз і призначили неправильне лікування. Харкав кров’ю і врешті-решт зробили складну операцію, проте дуже чуйно реагував на холод. Якщо під час цілонічних чувань двері храму були хоч трішки відкриті, то від найменшого протягу починав чхати і сильно кашляти. Проте яким би важким не був його стан, терпів, прославляючи Бога. Не нарікав і не просив, щоб Бог забрав від нього хвороби і дав йому здоров’я. Страждав ще й від міжхребцевої грижі, яку отримав на Синаї, намагаючись підняти важкий уламок граніту. В останні роки його мучили кишкові кровотечі, та навіть тоді, коли відвідувачам потрібна була допомога, піднімався з ліжка і виходив у двір.

22 жовтня 1993 року старець виїхав зі святої Афонської гори, як він зазвичай це робив, щоб побути в монастирі Суроті в день пам’яті преподобного Арсенія Каппадокійського. Та цей від’їзд з Афона був для нього останнім. На Святу Гору уже не повернувся.

У Суроті в Паїсія стався заворот кишок. Він був змушений поступитися проханням і лягти на обстеження в лікарню. Однак, як виявилося, у старця була запущена стадія раку. Відомо, що коли до нього ще раніше привели хворого на рак хлопчика, просив Бога допомогти дитині і  перекласти тягар хвороби на нього. Хлопчик одужав, згодом став монахом з ім’ям Паїсій і був учнем Паїсія Святогорця.

А відхід у «велику подорож» – мученичество

4 лютого 1994 року старцю зробили операцію, видаливши пухлину товстої кишки, проте рак швидко розвивався, вражаючи печінку і легені. Та все одно він весь час залишався благодушним, веселим, не переставав смішити людей добрими й дотепними жартами – так, ніби не хворий. Втішав і полегшував біль тим, хто опинявся поруч з ним.

“Геронда, Вам боляче?” – запитав один святогорський монах, бачачи старця спокійним і мирним. “Я звик до болю”, – відповів і дійсно, за своє життя він зріднився з болем. Ніколи не впадав в паніку, не нарікав, але терпів і славословив Бога. Перебуваючи в цьому стані, розмірковував про страждання святих учнів, занурюючись розумом в пережиті ними страждання. А якось сказав: “Хвороби принесли мені таку користь, яку не принесло все подвижницьке чернече життя”.

Його запитували: “Геронда, чому Ви не молитеся про те, щоб Бог зцілив Вас? Адже ми Вас так потребуємо!” “Що? Обманювати Бога? Адже я сам просив Його про те, щоб дав мені цю хворобу”, – відповів старець.

Коли йому стало трохи краще, запланував від’їзд на Афон, але цьому згодом знову завадило погіршення стану здоров’я. За труднощами і перешкодами ховалася воля Божа. Тобто Богу було угодно, щоб старець Паїсій був похований в світі і до могилки могли приходити й жінки. Господь знав, що подібно до того, як люди потребували старця, коли він був живий, вони потребуватимуть його і після кончини. У день пам’яті святої великомучениці Євфимії 11 липня, в понеділок, старець причастився востаннє в житті. Його остання ніч була мученицькою. У болях закликав Пресвяту Богородицю: “Солодка моя Панагія”. Потім знепритомнів і майже дві години його ніхто не чув. Прийшовши до тями, згаслим голосом промовив: “Мучеництво, це справжнє мучеництво”. Після цього мирно помер. Це був вівторок, 12 липня 1994 року, 11 година ранку. А 25 липня йому мало б виповнитися 70 років.

Поховали Паїсія Святогорця за вівтарем храму преподобного Арсенія Каппадокійського, який його хрестив і дав в житті теж ім’я Арсеній, вже тоді сказавши, що ця дитина – Божа. Про його смерть і поховання ніхто не дізнався – такою була воля старця. Хотів, щоб поховали непомітно. Через три дні, коли про кончину стало відомо, почалося неймовірне: натовпи людей з усієї Греції приїжджали поклонитися до могили. Любов і благоговіння до пр. Паїсія були щирими. Одні закликали його як святого, інші від благоговіння брали землю з його могили. Люди, що мали щось з особистих речей старця, вважали це великим благословенням. Багато, особливо ті, хто був старцем облагодіяний, задихалися від плачу і сліз. Люди відчули себе сиротами, проте згодом зрозуміли, що тепер він знаходиться поблизу Святої Трійці, де піклується про всіх. На мармуровій плиті, яку поклали на невигадливу могилу старця, були вибиті вірші, написані ним самим:

Тут життя перервалося земного

Останнє дихання,

І Бога молить Ангел мій

Душі у виправдання.

А поруч мій святий одягнений

В небесні одежі,

Душі вимолює Світло

Рятівної надії,

Де Світла Марія –

Свята Панагія.

Монах Паїсій Святогорець

Кожен, хто побував на могилці Паїсія Святогорця, отримав свої відчуття. Мої – неповторні…

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *